За своєю природою, фотографічні зображення людини нерозривно пов’язані з приватністю особистого життя. Однак єдиної позиції щодо того, яким саме чином має забезпечуватись право на приватність в даному аспекті досі не існує. Все частіше право на приватне життя протиставляється праву на вільне вираження думок. Таким чином, актуальним стає питання щодо встановлення меж, які б відокремлювали фотографії особистого характеру від фотографій публічного характеру. Тож, пропонуємо проаналізувати співвідношення права на приватне життя із правом на публічне використання зображення особи. Для цього варто розглянути світову судову практику з цього приводу.
Розпочнемо з того, що права людини є невід’ємною складовою повноцінного функціонування держави. Вони відіграють особливу роль у взаємовідносинах людини та суспільства, тому важливе значення має розмежування понять «публічність» та «приватність» задля повного та чіткого правового регулювання обох.
Стаття 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод проголосила право на повагу приватного життя. Схожа норма знайшла своє відображення у Цивільному кодексі України (далі- ЦК України), де у ст. 301 закріплено право людини на приватне життя, яке в свою чергу має більш детальне тлумачення у статтях 307, 308 ЦК України щодо захисту інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок та охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах. В основу зазначених статей покладена обов'язкова умова – згода особи щодо даних дій. При цьому, слід зазначити, що стаття 307 ЦК України допускає зйомку фізичної особи без отримання її згоди «на вулиці, на зборах, конференції, мітингах та інших заходах публічного характеру».
При цьому, зазначені норми містять лише загальні положення, що неповно та суперечливо регулюють відносини в зазначеній сфері, навіть не розкриваючи поняття та сутність права фізичної особи на власне зображення.
Саме через це постає питання, чи можна вважати, що право на приватність закінчується за порогом дому, коли особа потрапляє в публічні місця?
Саме такого висновку дійшов у своєму рішенні американський суд, розглядаючи справу Nussenzweig v. di Corcia, яке в підсумку перетворилось у важливий прецедент для всіх судів Америки.
У 2005 році Ерно Нузенцвайг подав позов проти фотографа Ф.-Л. Ді Корса, після того як дізнався, що його фотографія, на якій він зображений на Таймс-Сквер у Нью- Йорку, була виставлена в художній галереї і опублікована в книзі. Нузенцвайг (ортодоксальний єврей і алмазний купець) стверджував, що Ді Корса і галерея Pace / MacGill порушили його права на приватне життя, так як фотографія була зроблена і використана без його згоди. У 2006 році суд виніс рішення на користь Ді Корси, де постановив, що фото було художнім вираженням автора і так як позивач знаходився у публічному місці, то його право на приватність не забезпечується.
Питання регулювання здійснення фото- та відеозйомки у публічних місцях також вже доволі тривалий час обговорюється в Австралії. Так, в одному із штатів країни - Новому Південному Уельсі навіть було введено норми, спрямовані на протидію проведення зйомок для непристойних цілей. У відповідному штаті фотографування когось в роздягненому стані або в тих випадках, коли людина чекатиме дотримання свого права на недоторканність приватного життя, визначається злочином.
Проте, важливо зазначити, що вимога поваги до приватного життя може дещо «зменшуватись» у разі, коли людина активно займається громадською діяльністю. Таку позицію відобразив Європейський Суд з прав людини в своєму рішенні по справі Friedl v. Austria. Виходячи з обставин справи, поліція сфотографувала позивача під час публічного заходу і зберігала знімки в досьє. Звичайно, позивач не був в захваті від факту існування фотографій про які йому було невідомо і вирішив подати позов до суду. Проте, Європейський Суд з прав людини вирішив, що фотозйомка не була вторгненням у приватне життя, оскільки була зроблена під час публічного заходу.
У світлі вищенаведеного, можна зробити висновок, що питання забезпечення приватності особистого життя фізичної особи при фотографуванні і подальшому використанні її фотографічних зображень досі знаходиться у суперечливому стані, так як не має чіткого розмежування, де закінчується приватність і починається публічність.
Як ми бачимо, деякі аспекти такого розмежування були розглянуті та проаналізовані завдяки судовій практиці зарубіжних країн. А завдяки рішенню Європейського Суду з прав людини можна стверджувати, що приватне життя закінчується там, де починається суспільна діяльність людини та інтерес держави.
Тому, радимо завжди приділяти увагу дотриманню особистих прав фізичних осіб, які потрапляють в кадр, при цьому не забуваючи про право на свободу творчої діяльності при здійсненні зйомки в публічних місцях.